Одні воюють за Україну. Інші крадуть в України. Це, мабуть, найкоротша й найогидніша формула нашої нинішньої трагедії. Поки на фронті рахують боєприпаси, у тилу рахують відсотки. Поки волонтери збирають гроші на дрони, хтось рахує відкати. Поки сім’ї отримують чорні звістки з передової, у чиновницьких сейфах знаходять пачки зеленого кольору.
І кожна така історія — це не просто корупційний злочин. Це цинічний плювок в душу солдату, волонтеру, родині загиблого і союзнику, який дає Україні зброю та іншу допомогу на мільярди (з початку вторгнення РФ західні союзники за різними даними вже «влили» сюди понад 220 млрд «вічнозелених»).
Мільйони в сейфах, коли країна в темряві
У листопаді 2025 року Україну сколихнула справа, яку західна преса охрестила одним із найбільших корупційних скандалів воєнного часу.
НАБУ і САП заявили про викриття схеми у державному енергетичному секторі, пов’язаної передусім з «Енергоатомом». За версією слідства, незаконні платежі могли сягати 100 мільйонів доларів. НАБУ повідомило про понад 70 обшуків і сімох підозрюваних; серед фігурантів названо Тимура Міндіча, колишнього бізнес-партнера президента Зеленського.
Скандал вибухнув у країні, де енергетика сама стала фронтом: Росія б’є по електростанціях, українці сидять без світла, а державний енергетичний сектор виявляється обплутаним підозрами у багатомільйонних відкатах. Важко придумати більш отруйний та мерзенний символ…
Але на цьому не закінчилося. У липні 2025-го влада зробила крок, який спричинив чи не найгучнішу внутрішню політичну кризу воєнного часу: законодавчі зміни посилили контроль генерального прокурора над НАБУ і САП. Українці вийшли на вулиці. Не проти російських ракет. Не проти тарифів. Не проти мобілізації. Проти спроби послабити незалежність антикорупційних органів. Під тиском суспільства та європейських партнерів незалежність НАБУ і САП була відновлена. Європейський Союз прямо вітав це рішення. І це факт.
А тепер — вересень 2026 року. Генеральний прокурор Руслан Кравченко подав у відставку після скандалу навколо розслідування НАБУ і САП, яке зачепило його відомство. Підозри наразі стосуються одного з керівників департаменту прокуратури, якому слідство закидає отримання хабарів та легалізацію близько мільйона доларів. І знову — чорний кеш. Знову — преміум-тачки. Знову примітивні малолітні «музи» на високих посадах. Знову — нерухомість. Знову — барижні чинуші. Знову — Україна у світових заголовках. І ось тут «маленького українця», як кажуть галичани, «кровця нагла заливає»: та за кого ці с.ки нас мають?!
Нерви Заходу не залізні
Можна казати, що західна преса дуже вже упереджено любить українські корупційні скандали. Можна нервово повторювати: «А в «гейропі» корупції немає?» Є. Але це аргумент рівня напівдебільного інфантила. Бо питання не в тому, чи існує корупція в інших країнах. Питання в тому, чи може країна, яка живе на зовнішній допомозі, дозволити собі системну недовіру до контролю за цією допомогою?
Україна сьогодні — не звичайна держава. Вона воює. Її бюджет майже повністю залежить від партнерів. Її оборона залежить від партнерів. Її макрофінансова стабільність залежить від партнерів. Її майбутня відбудова залежатиме від партнерів. І кожна історія про мільйони, знайдені у чиновника, перекладається на мову міжнародної політики дуже просто: а ви точно не пиз..те те, що ми вам даємо? Саме тому корупція краде у нас двічі. Спочатку — гроші. Потім — довіру.
А довіра, як відомо, коштує значно дорожче за гроші.
Суспільство хоче ката
І тут починається найцікавіше. Бо українське суспільство не просто втомилося від корупції. Воно лютує! За даними НАЗК, понад 90% громадян у 2024 році вважали корупцію поширеною або дуже поширеною. При цьому безпосередній досвід корупції мали значно менше людей — близько 19%. Ця різниця дуже показова: корупція в Україні стала не тільки практикою, а й потужним символом несправедливості. А дослідження КМІС показують, наскільки далеко зайшла ця емоція: для значної частини українців корупція вже сприймається як загроза державі, співмірна або навіть більша за багато інших серйозних небезпек.
І це зрозуміло. Коли солдат сидить у багнюці, а чинуша сидить у ресторані — суспільству пофіг лекції з кримінального права. Воно хоче крові. «Посадити довічно». «Забрати все». «Показовий суд». «А найкраще — повісити на ліхтарі».
Ось до цього моменту емоція зрозуміла. А далі починається держава. І держава повинна бути розумнішою за натовп. Не тому, що натовп неправий у своїй люті (бо таки, курва, правий!). А тому, що держава, яка карає тільки під впливом люті, дуже швидко перестає відрізняти злочинця від свого ідеологічного опонента.
Два табори і обидва праві. До певної межі
Один табір каже: «Яка Європа? Який гуманізм? Люди гинуть! Тих, хто краде під час війни, треба карати максимально жорстко. Вивести у задній дворик Верховної Ради – і кулю в потилицю». У цього аргументу є моральна сила. І дуже серйозна. Бо суспільство справді має право вимагати особливо суворого ставлення до злочинів, які завдають шкоди обороноздатності держави.
Але є інший табір. Він відповідає: «То ми йдемо до ЄС? Якщо так, то не можемо перетворити боротьбу з корупцією на сафарі. Суд має бути незалежним. Докази — належними. Процедура — законною. Інакше завтра під виглядом корупціонера посадять будь-кого, хто не вгодив верхівці». І цей табір теж має рацію. Бо Європейський Союз не вимагає від України бути лагідною до злочинців. Він вимагає іншого: верховенства права!
Європейська комісія прямо пов’язує український шлях до членства з незалежністю судової системи, боротьбою з корупцією, ефективністю правоохоронних інституцій та захистом їхньої незалежності. І це не бюрократична причіпка. Це страховка від диктатури.
Українці люблять словосполучення «показовий суд». Справді, показовим може бути суд над справжнім злочинцем. Але показовим можна зробити і суд над, скажімо, опозиціонером до влади. Показовим може бути процес, у якому все відбулося за законом. А може бути процес, де вирок написали ще до початку засідання. Ми це також неодноразово проходили. Різницю між цими двома ситуаціями визначає одна річ: незалежність суду. Тому Україні потрібні не показові суди. Україні потрібні публічні, швидкі, професійні й невідворотні суди. Щоб суспільство бачило: докази; слідство; обвинувачення; захист; суд; вирок; апеляцію; конфіскацію; повернення грошей. Без цирку, політичного театру та «ворогів народу».
Сінгапур: невідворотність «шибениці»
Коли треба знайти приклад успішної боротьби з корупцією, всі згадують Сінгапур. І не випадково. Але найцікавіше в його досвіді полягає не в жорстокості. Сінгапурська модель тримається на поєднанні сильного антикорупційного органу, суворого законодавства, контролю за активами, конфіскації незаконних доходів і принципу, за яким статус не захищає людину від переслідування. Сам CPIB (Corrupt Practices Investigation Bureau – Бюро розслідування корупційної діяльності Сінгапуру, яке є найстарішим та одним із найефективніших антикорупційних відомств у світі) формулює це як zero tolerance — нульову толерантність.
Історія наочна. У 1975 році там був засуджений дуже поважний міністр, причетний до корупції. У 1980-х під слідство потрапив інший, не менш впливовий міністр. І таких прикладів там – море! Тобто система демонструвала головне: чиновницький ранг не є бронежилетом. Саме це і працює. Не страх перед шибеницею. Страх перед тим, що тебе все одно знайдуть, ким би ти не був.
Грузія: ламати через коліно
Грузія після Революції троянд зробила те, на що Україна десятиліттями не наважувалася: провела радикальну реформу державного апарату. Замість нескінченних семінарів та базікань про доброчесність — звільнення корумпованих структур. Замість косметичного ремонту поліції — її фактична перебудова. Замість «давайте домовимося» — «правила змінено». Світовий банк описував грузинську реформу як один із найрадикальніших прикладів боротьби з корупцією у державних інституціях.
Але грузинський урок має два боки. Перший: іноді систему справді треба ламати через коліно. Другий: після цього треба створити інституції, які не дадуть новій владі стати новою системою сваволі і не народять нового фюрера. І ось друга частина набагато складніша.
Італія: коли прокурори стають політиками
На початку 1990-х операція Mani Pulite — «Чисті руки» — буквально перевернула Італію. Корупційні справи сипалися одна за одною. Політичні партії руйнувалися. Суспільство вимагало очищення. Судова система стала головним актором політичної сцени і це спричинило глибоку і важку політичну кризу в країні (тільки цього нам ще бракувало). І саме тут виникає питання, яке Україні сьогодні варто висікти на камені: де закінчується правосуддя і починається політика?
Бо якщо антикорупційна система стає настільки могутньою, що сама починає визначати політичну долю країни, виникає інша небезпека. Не корупційна. Корпоративно-судова. Тому НАБУ не повинно керувати країною. САП не повинна формувати уряд. Судді не повинні визначати політичний курс. Їхнє завдання просте, як двері: знайти доказ, довести справу, передати її до суду і домогтися вироку. Не більше. Але й не менше.
То що робити?
Відповідь тупо проста: треба зробити покарання страшним, але закон — ще страшнішим. Чиновник украв гроші? Конфіскація. Сховав активи? Пошук і арешт. Вивів за кордон? Міжнародний розшук активів. Підставив родича? Розслідування реального бенефіціара і буцегарня родичу, який на це повівся. Підкупив прокурора? На нари обох. Купив суддю? Суддя сідає поруч. Політик втрутився в роботу НАБУ? Кінець кар’єри і нах з політики. І найголовніше: жодних недоторканних.
А от чого точно не варто робити, то це – створювати спеціальні політичні трибунали; саджати без доказів; тиснути на суд; підміняти суд громадським осудом; використовувати антикорупційні органи для боротьби з політичними противниками; повертати ручний контроль над НАБУ і САП; вводити смертну кару. Останній пункт особливо важливий.
Не тому, що корупціонерів треба шкодувати – у час війни вони не заслуговують на життя з моральної точки зору. А тому, що держава не повинна отримувати право остаточно помилятися. Смертний вирок неможливо скасувати після виконання. А українська судова система, м’яко кажучи, ще далека від ідеалу. Дати їй право остаточно помилятися — це не сила. Це безумство. Не кажучи вже про те, що й ЄСу нам тоді не бачити, як путіну Києва, адже у 1995 році Україна, вступаючи до Ради Європи, зобов’язалася скасувати смертну кару і таки зробила це у 2000-му.
Підсумовуючи:
1. Нам потрібен не страх перед владою, а страх перед законом. Це принципова різниця. Корупціонер повинен боятися не президента. Не НАБУ. Не САП. Не журналістів. Не Фейсбуку. А Закону! Бо якщо він боїться конкретної людини при владі, то достатньо змінити владу — і він знову недоторканний. А якщо він боїться закону, то йому байдуже, хто президент. Ось це і є інституційна держава.
- Корупціонер має втратити не лише свободу. Має зникнути самаекономічна логіка корупції. Сьогодні вона примітивно проста: великий прибуток + маленькийризик = хабар. Ми повинні перевернути рівняння: великий ризик + гарантована конфіскація + реальний тюремний термін = економічний абсурд. Тоді хабар стає поганою інвестицією. Саме на цьому значною мірою тримається сінгапурський досвід – корупція не повинна бути вигідною.
- Україна не станеєвропейською, якщо будетерплячою до корупціонерів. Але Україна не стане європейською і тоді, коли почне саджати людей без незалежного суду. Європа — це не «не чіпайте чиновників». Європа — це: «хапайте їх усіх! Але законно».
І саме це має стати українською формулою. Нам потрібна держава, якої боїться злочинець і якій довіряє громадянин.
Якщо держава боїться карати — вона слабка. Якщо держава може карати кого завгодно без доказів — вона небезпечна для порядного громадянина. Сильна держава — десь посередині. Вона має довгі руки. Але ці руки зв’язані законом. І саме тому вони не можуть перетворитися на руки диктатора.
Нам не потрібна рука, яка карає навмання чи вибірково. Нам потрібен закон із зубами. І, можливо, найкращий пам’ятник усім, хто загинув за Україну, — не черговий монумент. А держава, в якій після їхнього подвигу ніхто не зможе купити собі право красти.
Юрій Грицик, «Піка»
