За офіційними даними української влади, станом на вересень 2026 року зафіксовано 20 651 випадок депортації або примусового переміщення українських дітей. Водночас із російського контролю та тимчасово окупованих територій вдалося повернути 2644 дитини.
Про те, навіщо Росії українські діти, як працює система їхньої русифікації та мілітаризації, чому повернення дітей є таким складним і чи можуть санкції реально впливати на цей процес, «ПІКА» поговорила з юристкою та експерткою Регіонального центру з прав людини Катериною Рашевською.
— Навіщо Росія викрадає українських дітей? Яка головна мета?
— Досить важко чітко виокремити єдину мету, чому росіяни викрадають українських дітей з окупованих територій, бо на це варто дивитися крізь призму коротко-, середньо- та довгострокової перспективи.
На початку повномасштабного вторгнення ключовим завданням для росіян було зачистити території та забрати дітей, щоб ті згодом не долучилися до Сил оборони України, а в найгіршому випадку – додати їх до своєї армії.
І сьогодні вже є задокументовані випадки, коли Росія мобілізовує українських дітей до своїх лав. Деяких уже передали в російські родини. Очевидно, що дітей, які перебували в окупації після 2014 року, частково вже мобілізували, а деякі навіть загинули. Їхній приклад використовують, щоб мотивувати інших дітей. Росіяни встановлюють меморіальні дошки, створюють «парти героїв» безпосередньо в навчальних закладах. Це була короткострокова мета.
— А у середньостроковій перспективі?
— Для росіян діти це також інструмент, за допомогою якого їх можна використовувати як монету для отримання поступок. Ми бачимо, що сьогодні повернення українських дітей – це чи не єдиний прямий контакт між українською та російською сторонами.
Є контакти між представниками українського офісу та представницею Путіна з прав дитини Марією Львовою-Бєловою. Також є контакти через посередників – Катар, Ватикан. Навіть нині кардинал Дзуппі перебуває у Марії Львової-Бєлової на аудієнції, і вони обговорюють питання так званого возз’єднання родин, а саме повернення викрадених дітей.
Для Росії це мало виглядати так, ніби вони насправді є «рятівниками», а викрадення дітей – не злочин, а гуманітарна операція, яка дозволяє фактично легітимізувати злочини агресії. Але цей початковий план зірвався. Він не спрацював. Хоча намір використовувати дітей заради власних цілей залишається.
— Чи можна говорити про те, що викрадення дітей має ознаки геноциду?
— Росія, викрадаючи українських дітей, прагне знищити Україну як суверенну державу та підкорити все, що залишиться. Тобто викрадення дітей має геноцидальний характер, тому що ключова мета – не просто змінити місце перебування дітей, а саме зробити з української дитини російського патріота та майбутнього російського військового.
Таке перетворення дитини на злочинця проти власної нації може бути не просто злочином, а й злочином геноциду.
— Які ще цілі може переслідувати Росія, забираючи українських дітей?
— У Росії є вагомий демографічний інтерес і вона говорить про це відкрито. Ще до повномасштабного вторгнення там проводили спеціальні дослідження щодо того, скільки мають народжувати російські жінки чи українські жінки, які перебувають в окупації.
Для Російської Федерації наші діти, які піддаються русифікації, є важливим ресурсом для досягнення власних цілей. Це не лише питання збільшення чисельності російської армії – це теж причина, але не основна. Йдеться про робочу силу, російський вплив за кордоном, внутрішньополітичний порядок денний.
Крім того, діти – це майбутнє будь-якої нації. Коли ти позбавляєш її навіть частини дітей, виникає багато ризиків щодо відтворення та існування цієї нації.
У Росії є ще одна мета – спробувати шляхом перевиховання легітимізувати анексію територій та унеможливити або значно ускладнити їхню деокупацію.
— Як саме Росія намагається змінити українську ідентичність дітей?
— Тут важливо, що немає якоїсь окремої системи для дітей, яких викрали, і для дітей, які залишаються в окупації. Ми говоримо не тільки про щонайменше 21 651 викрадену дитину, а й про понад 1,6 мільйона українських дітей, які залишаються під російським контролем та в окупації.
У цьому випадку це і освіта, і пропаганда, і мілітаризація, і формальні та неформальні освітні процеси. Немає якоїсь окремої сфери життя дитини, яка називається мілітаризацією. Більшість середовища, у якому перебуває дитина, фактично поставлена на рейки задоволення імперіалістичних апетитів російського режиму.
Йдеться і про зміну документів. На сьогодні важко буде знайти дитину в окупації, яка не набула під примусом російського громадянства.
Якщо немає російського громадянства, дитині важко, а нині вже майже неможливо відвідувати окупаційну школу. Якщо дитина не відвідує окупаційну школу, це може поставити питання про позбавлення її батьківських прав, вивезення до закладу інституційного догляду чи навіть передачу в російську прийомну родину.
— Тобто російське громадянство для дитини стає фактично примусовою умовою життя в окупації?
— Так. Люди в окупації не ризикують і, власне, не очікуємо, що вони будуть зберігати лише українське громадянство та чинити опір набуттю російського.
Але насправді російське громадянство відкриває для дитини шлях до російської армії. На сьогодні процес рекрутування до армії, тобто постановка на первинний військовий облік, відбувається через школу.
У деяких регіонах уже пілотно тестується автоматична постановка на військовий облік. Тобто дитина може навіть не знати, що вже перебуває на такому обліку.
Після досягнення 16, переважно 17 років, а після того, як дитина випускається зі школи та їй виповнюється 18 років, їй приходить повістка, і вона буде вимушена відслужити строкову службу. Строкова служба дуже часто закінчується відправкою на так звану «СВО».
Тобто в окупації робиться все для того, щоб дитина служила режиму.
— Яку роль у цьому відіграє так звана «Юнармія» РФ?
— Для росіян пріоритетна мета — створити «Юнармію». Два роки вони працювали над тим, щоб це запрацювало, і зрештою це вдалося зробити у травні 2026 року, у самий пік гуманітарної катастрофи.
Не виключаю, що наших дітей можуть залучати до «Юнармії» за найкращими практиками Радянського Союзу часів Голодомору. Саме це могло бути таким переконливим аргументом, чому дитина має долучитися до цього «патріотичного» руху.
На сьогодні понад 55 тисяч українських дітей є членами «Юнармії». Це досить страшно, тому що «Юнармія» — прямий шлях до російської армії. Можливо, не відразу на фронт, але дитина з дуже великою ймовірністю далі буде включена в російське суспільство, а не в українське.
Фактично, зважаючи на російську агресивну стратегію, це вирощування яничар – ворогів України і всього європейського регіону.
— Ви згадували про Олешки. Чому цей випадок такий показовий?
— Приклад з Олешками дуже демонстративний і насправді лякає. У жовтні 2022 року росіяни звідти викрали дітей — десятки дітей із дитячого будинку-інтернату.
Вони говорили, що ситуація небезпечна, дітей треба рятувати тощо. Частину цих дітей також передали в російські родини, частину повезли до Криму, деяких із них навіть вивозили до закладу під керівництвом Львової-Бєлової.
Можливо, потрібна була евакуація, або щонайменше необхідно було надати гуманітарний доступ, щоб люди отримали достатньо їжі, медикаментів і нормальні умови для виживання.
— Що відбувається з дітьми після їхньої передачі російським сім’ям?
— Передача дітей у російські сім’ї досі триває. Це теж те, на що варто звернути увагу.
Ми фіксуємо, що в базах даних, попри те, що була рознарядка Путіна зменшити кількість дітей-сиріт на 30%, щонайменше в окупованих регіонах кількість дітей-сиріт лише зростає.
І насправді, мені здається, усе це буде закінчуватися тим, що продовжуватимуться всі фінансові та іншого роду заохочення, аби люди брали українських дітей на виховання, попри те, що вони розуміють незаконність цього та те, що це може мати довгострокові негативні наслідки і для них може настати відповідальність.
— Наскільки складно повернути таких дітей в Україну?
— Якщо подивитися на цифру, скільки дітей на сьогодні вдалося повернути, — це 2651 дитина, — то можемо зрозуміти, що близько 80–90% усіх дітей, які були викрадені росіянами, продовжують залишатися під російським контролем.
Це попри титанічні зусилля українського уряду, українських неурядових організацій та міжнародних партнерів, зокрема 51 держави — членів Міжнародної коаліції за повернення українських дітей.
Дуже важливо чинити тиск на Російську Федерацію, бо, окрім мови сили, росіяни нічого більше не розуміють.
— Нещодавно ЄС запровадив нові санкції проти людей та організацій, пов’язаних із депортацією українських дітей. Чи можуть такі санкції реально вплинути на ситуацію?
— Економічні санкції, політичні санкції, репутаційні втрати для конкретних осіб або юридичних осіб досить сприяють тому, щоб хоча б на нижчому та середньому рівнях росіяни припинили чинити додаткові, часто штучні, перешкоди на шляху до повернення дітей.
Дуже важливо використовувати санкції правильно — не просто як інформаційно-комунікаційний, символічний інструмент, а справді як механізм тиску.
Ми дуже сподіваємося, що зростатиме кількість і дітей, і держав, які візьмуть на себе роль посередників, а також кількість осіб, які перебуватимуть під санкціями.
— Наскільки важливо говорити не лише про повернення вже викрадених дітей, а й про тих, хто залишається в окупації?
— Я впевнена, що кожна українська дитина має повернутися додому, і без цього дуже важко уявити собі справедливий і сталий мир для України.
Але ми також не маємо забувати про дітей в окупації, про те, яким буде їхнє майбутнє у випадку, якщо вони залишатимуться під російським контролем.
Тому що це не квадратні кілометри — це люди, людські життя. Ці території не є безлюдними, вони заселені.
І тому дуже важливо розширювати рамку мирних переговорів і потурбуватися про те, як зберегти ідентичність цих дітей та їхнє право не бути вихованими як солдати Московії, які в подальшому муситимуть воювати в Україні чи деінде.
Людмила Іванишин, Піка
