Поки Львів воює за кожен сантиметр свого історичного обличчя, у самому серці міста два майже 150-річні будинки стоять і гниють. Їхній власник — Павло Дубневич. Місто каже: споруди небезпечні. Реставратор каже: їх ще можна врятувати. А тепер питання — кому вигідно, щоб вони не дожили до реставрації?
Є у Львові місця, які не можна вимірювати лише квадратними метрами. Площа Різні. Оперний театр. Театр імені Марії Заньковецької. Церква Марії Сніжної. Вулиці, якими щодня проходять тисячі людей… Це серце Львова. І саме тут — за кілька хвилин ходи від Оперного — місто має проблему, яку вже просто неможливо заховати за словом «приватна власність».
На площі Різні, 13 та на вулиці Торговій, 11А стоять два історичні будинки загальною площею понад 1300 квадратних метрів. Їм близько півтора століття. Один походить із кінця ХІХ століття, інший — із кінця ХІХ — початку ХХ ст. Сьогодні вони занепадають. Не десь на околиці, а у самому центрі Львова!
За інформацією Львівської міської ради, кінцевим власником обох будівель є Павло Дубневич, син голови Солонківської громади Богдана Дубневича. Місто звернулося до Міністерства культури, аби через суд зобов’язати власника привести споруди до належного стану. І тут починається історія, від якої виникає дуже огидне відчуття.
Будинок, який нібито просто «старіє»
За словами керуючого справами виконкому Львівської міської ради Євгена Бойка, ці будівлі не просто занедбані — вони вже становлять небезпеку для людей. Але найбільше насторожує інше. Посадовець припускає, що доведення будівель до повної руйнації може бути вигідним для подальшого будівництва на їхньому місці. Звісно, наразі це припущення міського посадовця, але хіба не дивно, що саме такий сценарій взагалі доводиться обговорювати у Львові?
Спочатку будинок старіє. Потім руйнується фасад. Потім споруда стає аварійною. Потім з’являється аргумент: «Рятувати вже пізно». А далі — питання, яке кожен львів’янин знає наперед: що виросте на місці того, що ще вчора було історичним Львовом?
30 місяців — і тиша
Історія стає ще цікавішою, якщо подивитися на зобов’язання власника. Один із будинків після придбання власники мали відновити протягом 30 місяців. Не через сто років. Не «коли буде можливість». Тридцять місяців. Але цього, за даними міста, зроблено не було.
Щодо іншої будівлі зобов’язання про відновлення було скасоване через суд.
І ось результат: два історичні будинки продовжують стояти у центрі Львова, поступово втрачаючи те, що робить їх частиною міста. Це той випадок, коли слово «занедбаність» звучить надто м’яко. Бо йдеться не про старий сарай на околиці. Йдеться про історичне обличчя Львова!
Архітектор-реставратор, член Спілки архітекторів України та Українського комітету ICOMOS Роман Могитич наголошує: ситуація не безнадійна.
Навпаки. За його словами, будинки технічно ще можна зберегти, а втрачений декор фасадів — відтворити за наявними зразками. Тобто це не історія про руїни, які приречені зникнути. Ці будинки ще можна врятувати! І саме тому їхній нинішній стан викликає ще більше запитань. Бо коли споруда справді «вбита» та невідновна — суспільство хоча б розуміє трагедію. А коли її можна врятувати, але роками нічого не робити — виникає вже зовсім інша історія з дуже неприємним душком.
Прізвище, яке неможливо оминути
Павло Дубневич — син Богдана Дубневича, який очолює Солонківську територіальну громаду. І водночас він — представник родини, прізвище якої давно добре відоме на Львівщині. Його дядько — Ярослав Дубневич, колишній народний депутат України. НАБУ ще у жовтні 2023 року офіційно повідомило про розшук Ярослава Дубневича як підозрюваного у кримінальному провадженні, пов’язаному, за версією слідства, із заволодінням майном та легалізацією коштів. У іншому провадженні НАБУ повідомляло про справу, де слідство вважало Дубневича організатором схеми із закупівлями для «Укрзалізниці» за завищеними цінами.
Так, це не означає, що кримінальні звинувачення автоматично поширюються на інших членів родини. Але суспільний контекст нікуди не зникає. Бо сьогодні ми маємо ситуацію, коли син одного з братів Дубневичів є власником історичних будівель у самому центрі Львова, а місто змушене звертатися до центральної влади, щоб домогтися їх належного утримання. І це вже не можна списати на випадковість чи «непорозуміння».
Львів не має стати містом фасадів-привидів
Європейські міста бережуть історичну забудову не тому, що їм шкода старої цегли. Вони бережуть її, бо розуміють просту річ: знищений історичний будинок неможливо купити назад за жодні гроші!
Можна збудувати нову висотку. Можна зробити скляний фасад. Можна намалювати красивий рендер і назвати його «сучасною ревіталізацією». Але повернути справжній будинок кінця ХІХ століття вже не вийде.
І саме тому історична спадщина — це не просто приватний актив. Це частина міста, якою користується вся громада. Щодня повз ці будинки проходять люди. Туристи фотографують Оперний. Львів’яни поспішають на роботу. Гості міста шукають старовинну архітектуру. А поруч — будівлі, які повільно розповзаються по швах.
Час діяти!
Львівська міська рада вже звернулася до Міністерства культури, щоб домогтися через суд зобов’язання власника привести будівлі до належного стану. У мерії також очікують, що прокуратура стане на бік громади. І це той випадок, коли хочеться побажати місту не зупинятися. Бо приватна власність — це не індульгенція. Власник може володіти майном. Але разом із правом власності існують і обов’язки, особливо коли за вікнами цього майна — не поле, не промислова зона і не приватний двір, а історичний центр Львова.
Хто відповідатиме, якщо одного дня будинок просто впаде?
Ось ще одне питання, яке сьогодні варто поставити вголос. Хто відповідатиме, якщо зі стіни впаде шматок фасаду? Хто відповідатиме, якщо постраждає людина? Хто відповідатиме, якщо через кілька років експерти скажуть: «Тепер уже нічого не можна зробити»? І, зрештою, хто відповідатиме, якщо замість 150-річного будинку ми побачимо чергову будівельну яму?
Львів уже не раз платив надто високу ціну за байдужість до власної спадщини.
Тому зараз потрібні не відписки, не чиновницькі листи і не красиві заяви.
Потрібні дії. Власника треба зобов’язати виконувати його обов’язки. Контролюючі органи мають виконувати свою роботу. Прокуратура — реагувати там, де є законні підстави. А місто — не відступати. Бо сьогодні йдеться про два будинки на площі Різні та Торговій. А завтра може йтися вже про те, яким взагалі залишиться Львів. Містом, яке зберегло свою історію?
Чи містом, де історичну будівлю можна спочатку купити, потім роками не доглядати, дочекатися, поки вона сама розвалиться — а після цього сказати, що «так склалися обставини» і збудувати на її місці чергове сучасне опудало під готель чи офіси?
Львів не повинен звикати до руїн. Особливо тоді, коли ці руїни стоять у самому серці міста. І особливо тоді, коли фахівці прямо кажуть: їх ще можна врятувати! Ситуація в країні змінюється і місто Лева має без особливих сантиментів «помахати ручкою» усім тим, хто його не шанує і відверто руйнує!
Ігор Васильківський, «Піка»
