Південна Корея допомагає Україні, але торгує з Росією. Її президент прагне примирення з Пхеньяном, тоді як північнокорейські військові воюють проти українців. А тепер Сеул ще й відкликає посла з Києва через двох військовополонених. На тлі масових антиурядових протестів і звинувачень у небезпечній поступливості Китаю та КНДР політика президента Лі Чже Мьона дедалі більше нагадує спробу всидіти на кількох стільцях одночасно. Питання лише в тому, хто зрештою заплатить за цю гру.
Дизель для Росії — і запевнення в підтримці України
Понад 176 тисяч тонн пального, сім танкерів, 14 рейсів — такими цифрами обертається історія, яка ставить під сумнів послідовність південнокорейської політики щодо російської агресії.
За даними британської газети The Guardian, у липні та серпні 2026 року з портів Південної Кореї до Росії вирушили сім танкерів із паливом, переважно дизельним. Три судна перебували під санкціями Великої Британії та Європейського Союзу. Деякі танкери, за даними розслідування, декларували інші пункти призначення, але прямували до російського Владивостока.
І це відбувалося в момент, коли Росія відчуває серйозний тиск на свою нафтопереробну галузь, зокрема через українські удари по її інфраструктурі. Коли агресор шукає ресурси для підтримання економіки й військової машини, кожна зовнішня поставка пального набуває значення, яке виходить далеко за межі звичайної комерції.
Звісно, не кожна тонна дизеля автоматично потрапляє до російської армії, а сам факт торгівлі ще не доводить порушення санкцій. Південнокорейська влада заявила про перевірку перевезень і наголосила, що експорт відповідних нафтопродуктів сам по собі не обов’язково порушує її законодавство.
Але політична проблема нікуди не зникає. Чи може держава переконливо заявляти про підтримку України, якщо її порти стають ланкою в маршрутах постачання пального до Росії?
Сеул може посилатися на законність торгівлі, корпоративну самостійність і відсутність прямої військової мети. Та для України важливі не лише юридичні формулювання, а й реальні наслідки. Росія веде загарбницьку війну, а її співпраця з Північною Кореєю вже давно перетворилася на безпосередню загрозу не тільки Україні, а й безпеці всього регіону.
Тож якщо Сеул справді вважає себе партнером Києва, він має пояснити, де проходить межа між економічною прагматикою та допомогою державі-агресору.
Президент між Пекіном, Пхеньяном і власними виборцями
Щоб зрозуміти поведінку Південної Кореї, варто подивитися не лише на її зовнішню політику, а й на те, що відбувається всередині країни.
На початку жовтня Сеул став ареною масштабних антиурядових протестів. 3 жовтня представники головної опозиційної сили — консервативної партії «Сила народу» — зібрали мітинг проти політики президента Лі Чже Мьона. Опозиціонери звинуватили його адміністрацію в послабленні національної безпеки, надмірній поступливості Північній Кореї, спробах змінити судову систему у власних інтересах і погіршенні добробуту громадян.
Окреме обурення викликала реакція президента на інцидент у демілітаризованій зоні, де вибухи північнокорейських мін поранили південнокорейських військових. Опоненти Лі заявляли, що його риторика щодо Пхеньяна надто м’яка навіть тоді, коли йдеться про безпеку власних солдатів.
Опозиція також використовує звинувачення в надмірній близькості президента до Китаю. На тлі прагнення адміністрації Лі покращувати відносини з Пекіном такі заяви стають частиною ширшої боротьби за зовнішньополітичний курс країни.
Тут необхідно розрізняти політичні звинувачення та доведені факти: підтверджень того, що Лі Чже Мьон шпигує на користь Китаю, немає. Проте сам факт, що його опоненти виносять питання національної лояльності й безпеки на вулиці та в парламентську боротьбу, свідчить про глибину політичного розколу.
І цей розкол має пряме відношення до України.
Президент, який прагне знизити напруженість із Північною Кореєю та водночас покращувати відносини з Китаєм, ризикує опинитися в пастці власної стратегії. Будь-який жорсткий крок проти Пхеньяна може зірвати його курс на діалог. Будь-яка поступка, навпаки, дає опозиції привід звинуватити його в нехтуванні національною безпекою.
У такій ситуації зовнішня політика перетворюється не лише на питання державних інтересів, а й на інструмент внутрішньополітичного виживання.
Два військовополонені, які стали дипломатичною проблемою
Найяскравіше суперечності політики Сеула проявилися в історії з двома північнокорейськими військовополоненими, яких українські сили захопили в Курській області Росії в січні 2025 року.
Обидва військові воювали на боці Росії. Згодом вони висловили бажання переїхати до Південної Кореї, а у вересні 2026 року Україна передала їх Сеулу.
Здавалося б, це мало стати прикладом співпраці між державами, які мають спільний інтерес у стримуванні Пхеньяна. Адже північнокорейські військові не просто опинилися на чужій війні — вони воювали за державу, яка щодня атакує українські міста, і водночас представляли режим, що становить безпосередню загрозу Південній Кореї.
Проте замість спільного політичного сигналу світ побачив дипломатичну сварку.
Президент Володимир Зеленський публічно повідомив про передачу військових під час виступу в ООН 23 вересня. Сеул заявив, що Київ порушив домовленість про нерозголошення, необхідну для захисту самих військовополонених та їхніх родин. Українська сторона заперечила, що існувала формальна угода про конфіденційність.
Далі тональність лише загострилася. Лі Чже Мьон зажадав вибачень і пригрозив невизначеними заходами у відповідь. 8 жовтня Південна Корея оголосила про відкликання свого посла з України.
Так, питання конфіденційності в таких справах справді важливе. Безпека людей та їхніх родичів не може бути другорядною. Але дипломатична реакція Сеула викликає закономірне запитання: чому суперечка щодо публічності передачі двох військовополонених переросла в настільки серйозне загострення, тоді як участь Північної Кореї у війні на боці Росії не спричиняє порівнянної демонстративної конфронтації з Москвою?
Відповідь, імовірно, криється в прагненні Лі не допустити нового витка конфлікту з Пхеньяном. Для його адміністрації історія військовополонених — не лише гуманітарне питання, а й потенційна перешкода для політики зближення.
Проте тут і виникає головна суперечність: чи не починає прагнення до діалогу з КНДР переважати над необхідністю протистояти її реальним діям?
«Не провокувати» — не означає стримувати
Політолог та експерт з міжнародних відносин Юрій Олійник вважає, що нинішня політика Сеула значною мірою зумовлена бажанням знизити напруженість на Корейському півострові.
«Зараз політика сучасного президента спрямована на те, що давайте не будемо провокувати КНДР, більш мирно працювати над відновленням єдності країни», — зазначає експерт.
За його словами, Південна Корея намагається уникати кроків, які можуть спровокувати Пхеньян, зокрема через сумніви щодо того, наскільки надійними залишатимуться американські гарантії безпеки в разі масштабного конфлікту.
Олійник також звертає увагу на внутрішньополітичну нестабільність і потребу України працювати не лише з урядом, а й безпосередньо з південнокорейським суспільством, політиками та громадськими організаціями.
Це важливий нюанс. Південна Корея не є однорідною державою, де президентська лінія автоматично відображає позицію всього суспільства. Масові протести демонструють, що частина громадян вважає курс Лі небезпечним і надто поступливим щодо Пхеньяна.
Але є ще один аспект. Північна Корея вже не просто словесно погрожує сусідові: вона допомагає Росії вести війну, постачає їй озброєння та направляє військових. Тепер Україна заявляє і про ймовірне передавання Росією Пхеньяну технологій реактивних безпілотників.
Отже, співпраця Москви й Пхеньяна створює для Сеула не абстрактну дипломатичну проблему, а цілком конкретний ризик: військовий досвід, технології та ресурси, випробувані у війні проти України, можуть зрештою посилити противника Південної Кореї.
За таких обставин політика умиротворення має очевидні межі. Якщо одна сторона використовує діалог, щоб виграти час, отримати технології та зміцнити військові можливості, сама готовність до переговорів не гарантує миру.
Допомагати Україні — але не настільки, щоб посваритися з Москвою
Південна Корея не є байдужою до долі України. Вона надала значну гуманітарну допомогу, підтримувала міжнародні ініціативи та декларувала солідарність із Києвом. Водночас Сеул не перейшов до прямого постачання летальної зброї Україні, попри власні значні можливості в оборонній промисловості.
Це свідомий вибір. Південнокорейська влада прагне не втратити свободу маневру, не загострити відносини з Росією та не допустити, щоб європейська війна остаточно втягнула Сеул у протистояння з Москвою і Пхеньяном.
Однак після появи інформації про танкери з пальним така позиція виглядає дедалі менш переконливою. Важко одночасно претендувати на роль відповідального партнера України й залишати без належної політичної відповіді маршрути постачання ресурсів до Росії.
Сеул має повне право захищати власні економічні інтереси. Але економічна вигода не існує у вакуумі. Коли торгівля допомагає Росії компенсувати дефіцит пального, а Москва поглиблює військову співпрацю з Пхеньяном, наслідки цієї торгівлі можуть суперечити безпековим інтересам самої Південної Кореї.
Тому Києву потрібні не чергові запевнення в дружбі, а конкретні відповіді: чи буде Сеул посилювати контроль за перевезеннями, чи перевірить участь компаній у постачанні пального до Росії та чи готовий він діяти, якщо порушення санкцій підтвердяться.
Україна має говорити не лише з президентом
Юрій Олійник наголошує, що Україні необхідно активніше працювати з південнокорейським суспільством, політичними силами та громадськими організаціями. І це, мабуть, один із найважливіших практичних висновків із нинішньої ситуації.
Києву не варто перетворювати відносини з Сеулом на персональну суперечку з Лі Чже Мьоном. Президент може змінити позицію, уряд — змінитися, а стратегічні інтереси Південної Кореї залишаться. Україні потрібно переконувати корейців, що російська агресія та військова співпраця Москви з Пхеньяном безпосередньо стосуються їхньої безпеки.
Водночас необхідно послідовно порушувати питання про пальне, санкційні судна та реальні межі економічних зв’язків із Росією. Не для того, щоб зруйнувати відносини з Сеулом, а для того, щоб ці відносини не стали прикриттям для політики подвійних стандартів.
Внутрішні протести в Південній Кореї також варто розглядати не як доказ того, що вся країна відвертається від України, а як ознаку гострої суспільної дискусії про безпеку, Китай і Північну Корею. Україна має можливість донести свою позицію до різних політичних таборів — без втручання у внутрішню боротьбу, але з чітким поясненням власних інтересів.
Мир за будь-яку ціну — це теж ризик
Південна Корея намагається балансувати між Росією, Китаєм, Північною Кореєю та західними партнерами. Але балансування не може бути самоціллю. Якщо заради збереження торговельних зв’язків доводиться заплющувати очі на роль Росії у війні, а заради діалогу з Пхеньяном — трактувати дії України як дипломатичну провокацію, такий баланс починає працювати проти власних інтересів Сеула.
Найбільша іронія полягає в тому, що Україна фактично воює і з наслідками співпраці Росії та Північної Кореї, і з небажанням частини міжнародних партнерів повною мірою визнати масштаб цієї загрози.
Сеул не мусить погоджуватися з кожним кроком Києва. Але він має визначитися, що для нього важливіше: ситуативна економічна вигода та надія домовитися з Пхеньяном чи довгострокова безпека, яка передбачає протидію союзу Москви й Кім Чен Ина.
Бо не можна одночасно допомагати країні, яка стримує агресора, торгувати з самим агресором і вимагати від цієї країни мовчання, коли її дії зачіпають власні дипломатичні інтереси.
І якщо Сеул справді хоче миру, йому варто пам’ятати: мир, побудований на замовчуванні чужої агресії, може виявитися лише паузою перед наступною війною.
Дарина Хома, “Піка”
