Українці хочуть миру. Після років повномасштабної війни це звучить майже очевидно. Люди втомилися ховатися під час ракетних атак, проводжати близьких на фронт, чекати звісток із передової та жити від тривоги до тривоги. Втома накопичується — навіть у тих, хто ще вчора був готовий говорити про війну лише мовою перемоги.
Але є цифри, які змушують зупинитися й уважніше подивитися на те, чого саме українці хочуть сьогодні.
За даними вересневого опитування КМІС, 75% українців допускають переговори з Росією заради завершення війни. Водночас 79% продовжують вірити у перемогу України.
На перший погляд — суперечність. Як можна одночасно хотіти переговорів і вірити в перемогу?
Але, можливо, суперечність не в українцях, а в самому слові «переговори».
Для когось це дипломатія й спроба домовитися. Для когось — можливість зупинити війну. Для когось — лише інструмент, який дозволить виграти час. І зовсім не обов’язково — згода на російські умови.
Є й інша проблема: чи однаково Україна та Росія розуміють слово «переговори»? Бо переговори передбачають щонайменше дві сторони, які готові не лише говорити, а й шукати рішення. А що робити, якщо одна зі сторін бачить переговорний процес не як компроміс, а як можливість домогтися капітуляції противника?
Чи справді українці готові домовлятися з Росією? Чи готові вони поступатися територіями? І головне — яким має бути мир, щоб після всього пережитого українське суспільство не сприйняло його як поразку?
Про це ми поговорили з політичним експертом Костянтином Матвієнком та психологинею Ларисою Дідковською.
«Переговори не означають поразку»
75% українців допускають переговори з Росією. Водночас 79% вірять у перемогу України. Чи не є це когнітивним дисонансом?
Костянтин Матвієнко вважає, що ні.
— Жодної суперечності немає. Війни закінчуються перемовинами. Переговори жодним чином не означають поразки України. У нас є стратегічні національні інтереси. Російська Федерація всіляко намагається їх порушити — аж до ліквідації української державності.
Іншими словами, сам факт переговорів не визначає, хто переміг. Важливо інше — на яких умовах вони відбуваються і чого сторони прагнуть досягти.
На думку експерта, нинішня ситуація на фронті також підштовхує до розмов про дипломатичне завершення війни.
— Війна зараз у позиційній фазі. Росіяни переконалися, що вони не можуть перемогти на полі бою. У нас ситуація теж складна через удари по тилах і те, що фронт не надто стрімко просувається. Тому є передумови для таких перемовин.
Але тут є принциповий нюанс.
Україна може бути готовою говорити. Росія — не обов’язково готова домовлятися.
— Ось чого не враховують наші співвітчизники: Путін не йде ні на які переговори. Переговори, звичайно, потрібні, тільки вони й неможливі. Тут справді когнітивний дисонанс.
Водночас, за словами Матвієнка, Москва також може бути зацікавлена у паузі.
— Переговори Путіну потрібні не більше, ніж нам, бо йому також дуже потрібна пауза в цій війні. Тому нічого дивного, що українці виступають за такі переговори. Але це жодним чином не означає капітуляції України.
«Люди уявляють переговори як діалог рівних»
Психологиня Лариса Дідковська звертає увагу на іншу проблему: відповідаючи на запитання про переговори, люди можуть уявляти зовсім не те, що насправді відбуватиметься за столом перемовин.
— Саме уявлення про переговори з Росією — це не те, що ви вкладаєте в цей зміст. Люди хочуть переговорів на рівних, паритетно. Не як жертва з насильником, а як рівносильні партнери.
І саме тому, на її думку, значна частина українців відповідає «так» на запитання про переговори.
— Коли вони говорять про переговори з Росією, вони не говорять про те, що бачать там тільки фюрера, а бачать можливість діалогу.
Це не означає, що люди перестали хотіти перемоги.
— Чи вони справді вірять у перемогу України, чи вони справді її хочуть і чи вони до цього докладаються — я абсолютно переконана, що так.
Тобто за цифрою у 75% може стояти зовсім не готовність поступитися Росії. Люди можуть погоджуватися на сам факт переговорів, уявляючи їх як можливість відстояти українські інтереси — а не як процес, у якому Україна має прийняти російські умови.
— Тут важливо, що вони вкладають у переговори з РФ не той сенс, який є в дійсності. З насильником не домовляються, насильника ліквідовують або знешкоджують. Але коли вони про це говорять, то мають на увазі переговори як діалог.
Чи означають переговори територіальні поступки?
І тут виникає питання, якого українці, ймовірно, бояться найбільше: чи може мир виявитися ціною української території?
Лариса Дідковська вважає, що результати опитувань не дозволяють робити настільки прямолінійний висновок.
— Ця тема є абстрактною. Коли ми говоримо про такі поняття, тут більше суб’єктивного сприйняття. Коли ви маєте на увазі переговори з Росією, ви вкладаєте в це щось одне, а коли інші люди відповідають на ці опитування, вони можуть мати на увазі щось зовсім інше.
Для одних переговори — це компроміс. Для інших — спроба зупинити бойові дії. Для третіх — можливість домогтися справедливого миру.
Але втома від війни, наголошує психологиня, не дорівнює готовності відмовитися від власної землі.
— Вони, повторюю, вірять, що це буде діалог, де можна буде домовитися, де можна буде відстояти свої інтереси, де можна буде знайти цей компроміс, який усі хочуть.
Так, українці виснажені.
Так, вони втомилися.
Але це ще не означає, що вони готові здатися.
— Це не означає, що вони хочуть відректися від своєї землі чи своїх територій. Це означає, що вони все ще вірять, що можна переконати якщо не в абсолютній справедливості, то хоча б у нашій справедливості, яку ми бачимо.
А що таке перемога?
Мабуть, це ще складніше питання, ніж готовність до переговорів.
Бо за чотири роки повномасштабної війни саме слово «перемога» для різних українців могло набути абсолютно різного значення.
Для когось це повернення кордонів 1991 року. Для когось — звільнення окупованих територій. Для когось — гарантії безпеки та членство в НАТО. Для когось — збереження незалежної української держави, яка більше не стане жертвою російської агресії.
Тож чи існує сьогодні єдине суспільне бачення перемоги?
Костянтин Матвієнко вважає, що ні.
— Тут немає консенсусу: різні суспільні групи до цього ставляться по-різному. Єдиним спільним знаменником може бути безумовне збереження української державності як такої.
Далі починаються різні сценарії.
— А далі вже питання репарацій із РФ, відновлення територіальної цілісності в міжнародно визнаних кордонах, дезінтеграція РФ. Про це все можна говорити як про параметри перемоги.
Чи можливо це?
— Це досяжно, але питання — скільки на це піде часу.
Українці втомилися не від перемоги
Тож що насправді показує цифра у 75%?
Передусім — що українське суспільство втомилося від війни. І це природно. Неможливо роками жити в умовах постійної небезпеки, втрат і невизначеності й не хотіти, щоб усе це закінчилося.
Але бажання закінчити війну не тотожне бажанню програти.
Так само готовність говорити про переговори не означає автоматичної готовності віддати території. А віра в перемогу не обов’язково означає, що кожен українець бачить її однаково.
Можливо, сьогодні українське суспільство опинилося у значно складнішій точці, ніж проста дилема «воювати чи домовлятися».
Українці хочуть миру. Але не будь-якого. Вони хочуть переговорів. Але не на будь-яких умовах.
Вони хочуть завершення війни. Але не ціною зникнення української держави.
І саме тут виникає головне питання: чи здатна Росія запропонувати Україні той мир, який українці готові прийняти?
Бо домовитися про припинення війни — це ще не те саме, що домовитися про справедливий і тривалий мир.
І, можливо, головний парадокс сьогодні полягає саме в цьому: українці дедалі більше хочуть переговорів не тому, що перестали хотіти перемоги, а тому, що хочуть нарешті побачити кінець цієї війни.
Дарина Хома, «Піка»
