Військовослужбовець 100 ОМБр, позивний – Богема, який вже понад два роки бачить, як Краматорськ стирають з лиця землі, розповів журналістам «Піки», що відбувається у місті зараз.
Коли я сюди приїхав із заходу України, думав, що тут небезпечно, а вже після двох років я розумію, наскільки тоді тут було безпечніше.
У вільний час від служби я бачу місто, а саме зміни, страшні зміни, які відбуваються з кожним днем. Рік тому ми ще відвідували якісь заклади, їли піцу, пили каву, зараз то вже виглядає розкішшю. Вже такого немає: ось недавно проходив повз заклад – бачу, що він закрився, на дверях була зворушлива записка.
Що стосується магазинів, то ми так жартуємо, що поки з міста не виходять “Нова пошта” та “Дніпро-М”, то це означає, що місто ще тримається. Я таке бачив у Костянтинівці, коли комендантська була 21 годину – вони відчинялися лише на чотири години. Це місто, на жаль, вже знищив ворог…
На Краматорськ літає все, що можна уявити.
Ми вже майже не виходимо в місто, бо постійна загроза обстрілів. На Краматорськ літає все, що можна уявити в плані ворожого озброєння: FPV-дрони шукають нас, військових, але не завжди вони нас знаходять. А коли не знаходять – тоді б’ють по цивільних. Ось нещодавно, наприклад, бабуся та дідусь прогулювалися містом, і по них вдарив ворожий дрон. Яку загрозу вони несли для РФ? Щодня є загиблі, прильоти, під ударом все і всі.
У багатьох районах міста люди вже не паркуються, бо знають, що машина не вціліє, бо росіяни намагаються знищити будь-які автівки. А ще постійно руйнують місто КАБами, а це неймовірної потужності бомба. Якщо вона потрапляє у панельний будинок, то складаються цілі під’їзди, а ще артилерія також руйнує цілі райони.
Недавно зауважив: обстрілів настільки багато, що після них вже й не дуже прибирають будівельне сміття. Раніше після обстрілу вже за два дні було чисто, а зараз просто забирають уламки із проїжджих частин, бо, мабуть, вже немає на це людей, часу та сил.
В тебе є багажник автомобіля та причіп, в нього ти кладеш все своє життя та їдеш у невідомість.
З місцевими спілкуємося, ходимо в магазини, винаймаємо в них квартири та розмовляємо на вулиці, тобто комунікація якась є. Настрій у них малооптимістичний, люди втомленні, багато з них покинули місто, а решта думають про це. Я їх розумію та підтримую. Хочу, щоб вони жили безпечно, а тут це слово вже давно забули.
Місцеві дуже люблять своє місто, тримаються до останнього, але розуміють, що лінія фронту вже до 10 кілометрів…
«Ми рускій мір не чекаємо, якщо буде зовсім важко, то виїдемо», – сказала мені якось одна місцева мешканка, а ось днями вона все ж покинула місто. Звісно, це дуже сумно, бо у Краматорську раніше жило 130 тисяч мешканців, а зараз не факт, що й 30 набереться.
Допомагаємо цивільним чим можемо. Є у нас сусідка через дорогу, яка щодня кудись йде з «кравчучкою»… Побратим запитав у неї, куди ж це вона прямує – виявилося, що аж на протилежному кінці міста є хороша криниця, де вона щодня набирає воду, адже поруч нормальної немає. Тож наступного дня ми принесли їй води, їжу, аби бодай певний час вона не ходила так далеко від дому.
«Хлопчики, не кидайте нас»
90 відсотків місцевих виявляють абсолютне розуміння того, хто ми та чому ми тут. Я навіть чув такі фрази, як «хлопчики, не кидайте нас»… І тоді ти розумієш: ця бабуся прожила в цьому місці все життя, а тепер її доля в руках «мальчіков», які знищують її місто.
Разом з тим, є й такі, які не хочуть здавати помешкання нашим військовим і не пояснюють чому, але це суттєва меншість. Однак, коли адекватна більшість виїжджає, то такі особи залишаються чекати РФ, і це може стати, в тому сенсі, що їх може залишитися більшість.
Скажімо, раніше тут мовне питання не обговорювалося, люди тут здебільшого говорять суржиком, однак останнім часом я вже значно частіше чую слово «бандеравци».
Звісно, є й відверті «ждуни», проте це зустрічалося у Констянтинівці, а не в Краматорську, там ми бачили, як щодня по кілька людей збирало торби та йшли у бік ворога. А потім бачили відео, де вони радісно розповідають, як їх зустрічали «мальчіки з шоколадками». Це ті «мальчікі», які обстрілювали їх весь той час. Нас це не особливо дивує, бо РФ щедро годувала їх пропагандою все їхнє життя. Наприклад, на Новий рік багато з них спершу слухали привітання Московського фюрера. А вже потім звернення від Українського президента.
Купив собі помпову рушницю…
Помпова рушниця – дієва річ проти FPV-дронів. Якщо дрон тебе не побачив першим, то можна ефективно по ньому відпрацювати. Звісно, треба бути уважним, бо уламки можуть зачепити когось, тому треба дивитися довкола. Але помпова рушниця дійсно значно ефективніша, ніж автомат, з якого у дрон влучити значно важче.
Безпритульні тварини – символ війни
Коли люди виїжджають то, на жаль, не завжди забирають із собою хатніх улюбленців. Я вважаю це огидним та безвідповідальним. Так, поки там є ми, військові, то годуємо та піклуємося про них. Колись я жив в іншому кінці міста і у нас на вулиці гуляв пес «cірий».
Запитаєте чому у нас? Бо вся вулиця піклувалася про нього, всі його годували. В нього колись також був один господар, але він зрадив свого чотирилапого друга. Іноді я навідуюсь на ту вулицю… не переживайте,із «сірим» наразі все добре. Знаєте, дуже несправедливо, що тварини не можуть сісти за кермо та поїхати самі, кіт ще якось дасть собі раду сам, а ось безпритульні собаки збираються в зграї і якщо їх не годувати, то вони дичавіють і тероризують інших тварин та людей.
Війна змушує думати прагматично
Вже знесло кілька будинків, в яких я проживав, де мені дивом вдалося вижити. Мені тоді телефонують власники тих квартир та цікавляться, чи збереглись якісь їхні речі. Щось забрали а ось залишилося, і ось коли бачиш наприклад колекцію жуків, то розумієш- це чийсь спогад, хтось старався, вкладав душу… Це сентиментальні речі, на які важко дивитися.
Можливо, війна змусила їх подумати прагматично і брати з собою лише найважливіше… Ось знаходиш старі фото, якісь побутові речі і бачиш історії людей, які вони тут залишили.
Загалом люди тут люблять своє місто та Україну. Ось наш прапор над Краматорськом окупантам спокою не дає. Вони постійно б’ють по ньому дронами, пошкодили вже 5 полотен, а потім дісталися до механізму. Навіть після великих атак вони знову підіймають синьо-жовтий прапор над містом, ніби демонструючи: його звідси так просто не прибереш.
Це було місто…
Це було місто, де люди ходили на каву, вирішували як їм відсвяткувати день народження, призначали зустріч на якесь місце та годину, діти ходили в школу, а потім копали м’яч на майданчику поряд. Десь біля якогось пам’ятника хлопець вставав на коліно та освідчився дівчині. Люди закохувалися, плакали, веселилися, любили, вчилися і ЖИЛИ тут.
Бачу відкриту рану, яких вже багато на тілі України, місто це в першу чергу люди, яким не дають тут жити.
Читайте нас у Telegram: https://t.me/informagenstvopica
