Напади на працівників ТЦК, звірячі побиття військовозобов’язаних на вулицях, у бусах та центрах комплектування, смерті, тисячі скарг і дедалі глибша поляризація. Україна ризикує отримати ще одну війну — вже всередині власного суспільства. І цим неодмінно скористається ворог.
У ніч на 21 серпня Львів отримав новину, яка ще кілька років тому здавалася б майже неможливою.
На вулиці Степана Бандери під час заходів з оповіщення населення 25-річний чоловік, за даними слідства, дістав ніж і тричі вдарив ним військовослужбовця ТЦК. 55-річний молодший сержант помер. Поліцейський, який був у складі групи, застосував зброю та поранив нападника. Чоловікові повідомили про підозру в умисному вбивстві особи у зв’язку з виконанням службового
Ця історія страшна не тільки смертю людини. Страшно те, наскільки швидко українське суспільство розділилося у спробі пояснити цю смерть.
Для одних загинув військовослужбовець, який виконував державне завдання. Для інших — це черговий вибух люті, накопиченої роками навколо несправедливої мобілізації, свавілля ТЦК, відео з вулиць і численних історій про зловживання.
Одні кажуть: якщо дозволити нападати на ТЦК, мобілізація просто розвалиться. Інші відповідають: якщо держава дозволяє своїм представникам бити, затримувати та принижувати людей, не дивуйтеся, що частина суспільства перестає сприймати їх як представників держави, а лише як небезпечних гопників.
І ось тут Україна опинилася у дуже тривожній точці. Бо насильство вже починає породжувати насильство у відповідь. А це завжди шлях до дуже поганого фіналу.
ТЦК під ударом: коли конфлікти стали системними
Ще кілька років тому напад на представника ТЦК був винятковою подією.
Тепер це вже статистика. На початку 2026 року Нацполіція повідомляла про сотні нападів на військовослужбовців ТЦК від початку повномасштабного вторгнення. Найгірше — динаміка. У 2022 році таких випадків було одиниці. У 2023-му — десятки. У 2024-му — вже понад сотню. У 2025-му кількість нападів зросла до понад шести сотень. І 2026 рік не демонструє ознак перелому чи зменшення цієї тенденції.
Причому йдеться не лише про словесні конфлікти. У тому ж Львові впродовж кількох місяців сталися щонайменше три резонансні напади на представників ТЦК. 2 квітня військовослужбовця смертельно поранили ножем на вулиці Патона. 29 травня інший працівник ТЦК дістав ножове поранення плеча. А 21 серпня стався вже смертельний напад на вулиці Степана Бандери. Загалом до середини квітня 2026 року загинули троє військовослужбовців ТЦК та СП: 2 — у 2025 році; 1 — у 2026 році.
Це вже важко назвати «побутовими конфліктами». Це — симптом. Ще небезпечніший сигнал — те, що в окремих випадках проти представників ТЦК застосовують вогнепальну зброю. На початку серпня в Одесі під час заходів оповіщення чоловік відкрив стрілянину, внаслідок чого були поранені четверо військовослужбовців.
У цей момент дискусія про «правильну мобілізацію» перестає бути академічною. Бо люди починають гинути не тільки на фронті.
Вони починають гинути один від одного у тилу. І це одна з найнебезпечніших трансформацій українського суспільства за час великої війни.
Цивільна «самооборона»
Але є й інший бік — і робити вигляд, що його не існує, вже просто неможливо.
Було б дуже легко написати матеріал тільки про напади на ТЦК. Засудити нападників. Сказати, що країна воює. Нагадати про фронт. Закликати не перешкоджати мобілізації. І вдовольнитись отриманими хайпом і хейтом водночас.
Але цього явно недостатньо. Бо є інша статистика. За даними Офісу Омбудсмена, кількість звернень громадян щодо дій представників ТЦК зросла з 18 у 2022 році до 6127 (!) у 2025-му. Тобто у 333 рази! Вдумайтеся лише у цю цифру: це не шість тисяч людей, які «не хочуть воювати». Це шість тисяч звернень громадян до державного правозахисного інституту щодо порушень і явних злочинів.
Офіс Омбудсмана повідомляв і про випадки незаконного обмеження свободи, тримання «на підвалі», жорстокого побиття, каліцтв і, що найстрашніше – смертей (їх лише за «лайтовими» даними понад три десятки). А в першій половині 2026 року потік таких скарг продовжився.
І тут є принципова річ. Така кількість скарг — це вже не «білий шум». Це сигнал. Сигнал про те, що система втратила і, на жаль, продовжує втрачати значну частину суспільної довіри.
Балаклави, буси і відео: так народжується образ «ворога»
Є ще одна проблема, яку чиновники часто недооцінюють. Суспільство сьогодні бачить мобілізацію не через офіційні брифінги. Воно бачить її через Telegram, TikTok, YouTube та камери смартфонів.
На одному відео — працівники ТЦК, які намагаються затягнути чоловіка в бус. На іншому із неприхованим садизмом гамселять ногами по голові непритомного на бруківці. На третьому — крики жінок, запшиканих перцевим газом. На четвертому – кров на обличчях «ухилянтів». На п’ятому — люди в балаклавах закидують, немов поліно, у «баклажан» якогось нещасного бомжа чи «ботаніка»… Звісно такі відео запускають дуже сильну емоцію. Страх. Лють. Приниження.
А далі алгоритми соцмереж роблять свою справу. Людина, яка одного разу побачила відео конфлікту з ТЦК, за кілька днів може отримати десятки подібних роликів. У неї формується відчуття: це відбувається всюди. І навпаки. Військовослужбовець ТЦК, який щодня стикається з агресією, також починає бачити перед собою не громадянина, якого треба переконати, а потенційну загрозу особисто для себе. Не кажучи вже про тих, хто раптом відчули «владу» над простими громадянами і перетворилися на відвертих покидьків.
Так формується психологічна спіраль. Громадянин ненавидить ТЦК. ТЦК боїться громадянина. І прірва взаємної недовіри тільки шириться.
Смерті після контакту з ТЦК: найболючіша частина історії
Найскладніше починається там, де з’являється смерть. У публічному просторі вже накопичилася низка історій про людей, які померли після затримання, під час проходження процедур, пов’язаних із мобілізацією, або вже після направлення до військових частин.
Але тут особливо важливо не перетворювати журналістику на суд. Саме тому такі справи повинні розслідуватися максимально прозоро!!! Бо коли держава не дає швидкої та переконливої відповіді, її місце займають чутки. А чутки в умовах війни — це паливо. Особливо, якщо йдеться про смерть людини. І тут є ще один важливий аспект.
У травні 2026 року Нацполіція повідомляла про заходи щодо викриття масштабних корупційних правопорушень серед керівників та колишніх керівників ТЦК: йшлося про десятки слідчих дій, вилучення астрономічних валютних коштів, елітних автомобілів, земельних ділянок, коштовної нерухомості в Іспанії тощо. Тобто держава сама визнає: проблема зловживань у системі комплектування існує. А що це означає? А те, що влада не може вимагати від суспільства сліпої довіри до системи, яку сама регулярно змушена очищати від бруду. Та й на скільки ефективно вона це робить?
Коли злочин починають називати «відповіддю»
Ось тут проходить межа, яку українському суспільству категорично не можна переступати.
Можна ненавидіти несправедливу систему, коли воювати йдуть прості й бідні, а не мажорні діти чинуш. Можна оскаржувати дії окремих садистів із ТЦК. Можна звертатися до суду, прокуратури, Омбудсмена. Можна вимагати звільнення безпринципного чиновника. Можна знімати все на відео. Можна публічно говорити про свавілля. Але не можна вбивати! Бо якщо громадянин отримує право сам вирішувати, коли держава «перейшла межу» і коли можна застосовувати ніж, кулак чи «ствол», це вже не демократія і не правова держава. Це самосуд.
Так само, як не можна калічити та вбивати людину в бусі лише тому, що вона опинилася в руках не завжди адекватних представників системи мобілізації.
Адже якщо представник держави може застосовувати силу, бо «війна все спише», це вже не правова держава з іншого боку. Це відчуття безкарності (хоча, як бачимо з останніх подій, і воно не вічне)…
Але і самосуд, і безкарність руйнують одну й ту саму державу. Ось у чому головна і найзагрозливіша «фішка».
Між двома крайнощами
Сьогодні існують фактично дві України, які дивляться на одну й ту саму сцену — зустріч чоловіка з ТЦК — і бачать абсолютно різні речі.
Для однієї України це питання виживання. Фронту потрібні люди. Війна не закінчилася. Якщо мобілізація зупиниться, це матиме прямі наслідки для оборони. І це сильна аргументація.
Але є інша Україна. Для неї зустріч із ТЦК — це страх. Страх бути затриманим. Страх, що тебе не почують. Страх, що документи про відстрочку не матимуть значення. Страх перед «балаклавниками», які, ховаючи своє обличчя, вже ніби наперед запрограмовані на злочин… Страх втратити здоров’я і навіть життя ще до початку служби.
І коли ці дві реальності стикаються на вулиці, виникає «махач». Спочатку — словесний. Потім — штовханина. Потім — кулачна «заруба». А потім з’являється ніж, а то й «калаш»… Львів та інші міста демонструють, що ця остання стадія вже далеко не теоретична.
Що з цим робити?
Очевидно, що простого рішення тут немає. Україна не може під час війни просто сказати: «Давайте припинимо мобілізацію, щоб тупо не перефігачити один одного». Але й робити вигляд, що проблема не існує, — ще небезпечніше. Тому потрібен комплексний перезапуск самої логіки взаємодії держави з військовозобов’язаним.
Перше — чітко визначити межі повноважень ТЦК. Людина повинна точно знати: що представник ТЦК має право зробити, а чого не має. Що може вимагати. Коли може доставити людину. Хто має право застосувати силу.
Яким є порядок оскарження. За що конкретний працівник ТЦК нестиме персональну відповідальність.
Це не абстрактна дискусія. У парламенті вже зареєстровано законопроєкт №14132, який стосується, зокрема, обмеження прав уповноважених представників ТЦК під час перевірки військово-облікових документів за межами ТЦК. Тобто держава ніби бачить потребу чіткіше врегулювати цю сферу. Але бачити одне, а швидко втілювати – зовсім інше.
Друге — ТОТАЛЬНА відеофіксація. Якщо держава перевіряє документи на вулиці, ця процедура має бути максимально прозорою. Нагрудна камера. Фіксація початку контакту. Фіксація вимог працівника ТЦК. Фіксація дій громадянина. Збереження запису. Доступ до нього в разі скарги або кримінального провадження. Це захищає обидві сторони. Військовослужбовця — від можливих неправдивих звинувачень. Громадянина — від імовірного свавілля ТЦК.
Третє — незалежний механізм розгляду скарг. Якщо людина скаржиться на ТЦК, вона не повинна відчувати, що скаржиться (пардон) прутню на тестикули. Потрібен зрозумілий незалежний механізм. З чіткими термінами. обов’язковою відповіддю. З можливістю швидко отримати правову допомогу. І головне — з реальною відповідальністю за підтверджені порушення.
Четверте — розділити рекрутинг і примус. Держава вже розвиває центри рекрутингу ЗСУ, завданням яких є залучення громадян до військової служби та супровід призову. Цю модель варто посилювати. Бо рекрутер і людина, яка приходить «пов’язати», — це принципово різні ролі. Один має переконати. Інший — забезпечити виконання закону. Коли обидві функції змішані в одній системі, сама ідея «йти до війська» починає асоціюватися не з можливістю обрати підрозділ, спеціальність чи умови служби, а з бусом, вибитими зубами, відбити нирками і струсом мозку, якщо не проламаним черепом. Це нікчемна стратегія і з погляду мобілізації, і з погляду суспільної довіри.
І звісно – відповідальність і невідворотність покарання. Якщо працівник ТЦК скалічив людину — він має відповідати. Якщо вимагав хабар — відповідати. Якщо незаконно утримував — відповідати. Якщо перевищив повноваження — відповідати. Й навпаки: якщо громадянин напав на військовослужбовця — він також має відповідати. І ця обопільна відповідальність має бути особливо жорсткою і безкомпромісною!
Одна система права для всіх — головна відповідь на кризу.
Є ще одна річ, про яку в цій дискусії часто забувають. Росії не потрібно вигадувати конфлікт між українцями та ТЦК. Їй достатньо його підсилювати.
Кожне побиття. Кожна смерть. Кожен напад. Кожна історія про корупцію. Кожна ситуація, де громадянин почувається безправним. Кожен випадок, коли військовослужбовець боїться вийти на завдання… Усе це — готовий матеріал для російської пропаганди.
Ворог зацікавлений не тільки в тому, щоб Україна втрачала людей на фронті. Він зацікавлений у тому, щоб українці перестали довіряти українцям.
Щоб військовий дивився на цивільного як на «ухилянта». Щоб цивільний дивився на військового ТЦК як на «людолова». Щоб родина мобілізованого ненавиділа державу. Щоб ветеран ненавидів тих, хто не служить. Щоб ті, хто не служить, ненавиділи тих, хто їх мобілізує.
Щоб замість одного суспільства виникли групи, які тільки й чекають наступного конфлікту. Це і є той сценарій, який Україна не має права допустити. Бо російській армії не потрібно буде перемагати Україну реальними боями. Достатньо, щоб українці почали воювати один з одним.
Ще не пізно
Львівська трагедія має стати не черговою новиною на кілька днів. Вона має стати сигналом. Держава повинна захистити тих, хто забезпечує мобілізацію.
Громадяни повинні бути захищені від незаконного насильства з боку представників держави. Корумповані та агресивні чиновники повинні отримувати реальні вироки.
Нападники на військовослужбовців — також. А правила мають бути настільки чіткими, щоб на вулиці не вирішувалося те, що повинно вирішуватися законом.
Україні зараз потрібна не перемога ТЦК над «ухилянтами». І не перемога «ухилянтів» над ТЦК. Україні потрібна перемога держави права над взаємною ненавистю.
Бо мобілізація без довіри стає дедалі дорожчою. Держава, яка змушена дедалі більше тиснути на власних громадян, поступово втрачає їхню лояльність.
Громадяни, які починають вважати насильство допустимою відповіддю державі, руйнують правопорядок. А між цими двома крайнощами — фронт.
Тому сьогодні йдеться вже не тільки про ТЦК. Йдеться про те, чи зможе українське суспільство залишитися суспільством під час війни. Якщо держава і надалі відкладатиме проблему, а кожна нова смерть залишатиметься лише приводом для чергового срачу в соцмережах, конфлікт неминуче радикалізуватиметься.
І тоді питання буде вже не в тому, хто кого більше не любить. Питання буде в тому, хто першим втратить контроль. А саме цього моменту найбільше чекає ворог.
Юрій Грицик, «Піка»
